11 листопада 2019 року на Факультеті філології відбувся черговий захід у рамках святкування Тижня української писемності та мови – творча зустріч «Осінній політ». Дійство організувало мистецьке об’єднання LitPlatform на чолі з його керівницею Анною-Ніколіною Мотикою, яка водночас була модератором заходу.
Подія проводилась у вигляді літературного дійства з читанням авторської поезії, прози, перекладу.
Свою творчість представили студенти Факультету філології та Факультету історії, політології та міжнародних відносин.
Євгенія Палійчук розпочала захід осіннім етюдом:
«А осінь пахне терпким вином, що налилось у виноградні келихи. По-молодицьки зав’язує жовтогарячу хустку, на якій розпустились пишні хризантеми, одягає калинове намисто, яке теплими пальцями перебирають останні промені сонця.
Осінь рум’янить яблука, золотими гребінцями прикрашає довгі коси верби. Тонкими пальцями виплітає ніжне мереживо, що тихо накидає на плечі трав. Осінь непомітно кладе на крихітні плечі бедрика останні гарячі спогади і журавлиним ключем зачиняє перед нами палке літо».
Анна-Ніколіна Мотика представила декілька есеїв.
«Я сиджу навпроти й посміхаюсь. Я сиджу навпроти і підкладаю динаміт під будівлю власного парламенту. І жоден м’яз на моєму обличчі не здригнеться. А ти одягаєш пояс смертника і робиш крок назустріч. Детонатор у твоїй руці. Мій вже мені не потрібен. Ні стін, ні меж – порожнеча. З цією свободою невесело. Тут місце лише для одного. Одна душа на мільярди галактик, де всі мої зорі – незнайомці. Коли немає кутів, тупиком стає безмежність. Коли немає стін, хочеться опори. А залишається лише невагомість. Те, що кажу, може зламати тебе. Те, що кажу, будує мене. Бо все, що мала “до”, – уже зруйновано. Коли ті, хто мене оточує, йдуть пізнавати світ, я стаю біля дзеркала і питаю: “Хто ти?”, не в праві сподіватись на розгадку, бо той, хто знає відповіді, не знає мови».
Вікторія Павлюк поділилася чуттєвою поезією:
А все буяє і цвіте,
Лиш квіту білого немає.
Думав, тебе ним на собі
Сьогодні вранці обвінчаю.
Думав, приїду уночі,
Прикрашу білим цвітом арку,
А ніч із білого дала
Тільки мою смутну цигарку.
І все непевне, і мутне,
Світанок загнаний в неволю,
Нам розквітати в білий цвіт
Заборонила сама доля.
Можливо, я занадто твій
Чи то затемні мої вірші,
Хтось нас навіки розлучив,
А білий цвіт лишив для інших.
Степан Пенкалюк читав поезію і прозу – енергійну й дещо депресивну. Але хіба бувають осінні польоти без депресії над містами, покритими рутиною і смогом?
«і було поле. і було холодне сонце. і земля, п’яна від світанкового туману. і рудоволоса дівчинка, бігла наввипередки з вітром. до міста. до цегли. до асфальту. до роз’ятрених часом, совдепівських під’їздів. до пір’я мертвих вороненят. до вогкої шерсті собак. до старих фабрик.
їй сімнадцять і вона кохає. м’яким язиком. синіми губами. бордовими долонями. очними яблуками. апельсиновими веснянками. пульсом у скронях.
їй сімнадцять і у неї бруд під нігтями. бо вона шкребе землю. бо вона хоче оп’яніти разом із нею. бо літо тягне її назад. але за плечима така неозора далечінь. така неосяжна невідомість. куди вже вертатись? кого вже питатися годину? кому вже клястися, що не труїтиме листя? що не відбиратиме тепло? не плакатиме дощами?
їй сімнадцять, і вона ненавидить. не читає книг. не п’є чаю. не п’є какао. не вкривається пледом. ненавидить день. ненавидить ніч. ненавидить людей, котрі кохають те, що вона ненавидить. і місто мусить відчути її злість. її поле. її холодне сонце. її землю, п’яну від світанкового туману».
Юлія Гашинська поділилася перекладом з англійської вірша Ніла Хіпборна «Обсесивно-компульсивний розлад»:
«…Іноді вранці я починав цілувати її на прощання, але вона просто йшла, бо через мене спізнювалася на роботу.
Коли я зупинявся перед тріщиною в тротуарі, вона просто продовжувала йти…
Коли вона сказала, що любить мене, її вуста були просто рівними.
Вона сказала, що я забираю дуже багато її часу.
Минулого тижня вона ночувала у своєї мами.
Вона сказала, що їй не слід було дозволяти мені так прив’язатися до неї, що все це було помилкою, але…
Як це може бути помилкою, якщо я не маю потреби мити руки після того, як торкаюся її?
Любов – не помилка. І мене вбиває те, що вона може просто втекти від цього, а я не можу.
Я не можу. Я не можу просто піти й знайти когось іншого, тому що я постійно думаю про неї. Зазвичай, коли в мене виникає обсесія щодо якихось речей, я бачу, мовби мені під шкіру заповзають жуки.
Я бачу, як мене розчавлює безкінечний потік автомобілів. І вона була першою красивою річчю, над якою я застряг».
Маргарита Касьяненко представила оповідання, з якого наведемо уривок:
«Здавалось, повний Місяць ось-ось розчавить Землю власною масою та знищить різноманітну фауну. Він запускав щупальця до будинків та душив тих мешканців, які спали. Забирався до мозку, провокував думки, відтворював у сновидіннях важливі для тієї людини спогади. Коли жертва слабшала, страховисько висмоктувало свідомість та забирало її сили собі.
Темним коридором ішов з кухні до своєї кімнати чоловік, який не спав уже кілька діб. Страх турбував його. Відчуття, що за ним хтось пильно стежить і в будь яку секунду може напасти, мучило чоловіка. Для того аби відволіктись, він поробив усі справи, що відкладав тижнями. Тепер йому залишалось тільки сидіти в кріслі, поглинати каву й чекати на повернення Сонця до світу живих.
– А що, якби мені поїхати з рідного міста…? – Прошепотів він сам собі, дістаючи з кишені пачку цигарок і запальничку. Чоловік підвівся й підійшов до вікна, відчинив його в режим провітрювання й поринув у роздуми з приводу ідеї, що так раптово виникла.
А навіщо кудись тікати? У нього є квартира на останньому поверсі самотньої багатоповерхівки, він працює журналістом у популярній телевізійній компанії… Причин для переїзду чоловік не знайшов. Хоч за фактом він і мав справу з “новинами”, але насправді не мав жодного уявлення про те, що відбувається навколо нього. Чоловік вдихнув морозне повітря й воно сп’янило розум. Як після п’ятої чарки доброго кубинського рому, Валентин забув про те, що турбувало його ще кілька хвилин тому. Закурив і випустив дим назустріч вітру».
Діана Тисяк та Юлія Гашинська декламували вірші Богдана Томенчука та Власти Власенко.
Завершив поетичну частину заходу франківський поет та мандрівник Богдан Кирста:
Стоїмо удвох
на відстані кроку
і безодня
мовчання між нами,
в яку падають
люди, автівки,
потонулі кораблі,
палаючі літаки,
мрій та спогади,
спогади,
спогади.
Дивимось
в очі одне одному.
Бачимо воїнів,
які прямують у бій,
б’ються та помирають,
не знаючи чому і
не знаючи для кого.
Ми, зрештою,
не знаємо теж.
Стоїмо, а позаду
квартира порожня,
мов із брехливих
слів збудована,
у якій тільки
тіні,
тіні,
тіні,
що були колись нами;
а попереду
зміїний язик дороги,
та ми вже
не тримаємось за долоні.
І вартувало б щось сказати,
але вона
усі мої слова,
рухи та подихи
вже давно назбирала
у довге намисто
й позаплітала
стрічками у волосся.
І залишається тільки
думати,
думати,
думати
про світ цей
утомлений та приречений.
Як він вириває
її із мене,
мене із неї,
і ми розбиваємось
до землі,
мов дощові краплі.
І ми розбиваємось
на десятки міст,
тисячі кілометрів
та слів
сказаних,
написаних,
невимовлених
і недомовлених.
І ми стоїмо,
як пам’ятники
власному минулому,
крихкі й ненадійні,
із вітру всередині.
І ми стоїмо.
І ми стоїмо.
І ніхто
так і не робить
кроку
Під час заходу й після нього своїми враженнями поділилися координаторка заходу від кафедри української мови Оксана Ципердюк, декан Факультету філології, професор Роман Голод, письменниця й професорка кафедри української літератури Ольга Слоньовська, завідувач кафедри української мови, професор Василь Грещук та професорка кафедри української мови Марія Голянич.
