#коротко_сильно_страшно

Віват, творчі душі й шукачі музи!
Уже оголошено підсумки конкурсу “Коротко. Сильно. Страшно” з нагоди 150-річчя від дня народження Василя Стефаника, організованого кафедрою української мови Факультету філології ПНУ. 
Ми отримали 15 робіт від учасників різного віку, спеціальностей і з різних міст України.
З їхніх творів стає зрозумілим, що Стефаниківське “коротко?️” – не тоді, коли обірвані речення, “сильно?” – не через пафос і вміння вдарити, а “страшно?” – естетика й правдиве зображення життя, а не потворність.
Ми не ховатимемо творчість під сімома замками?, тому кожен охочий зможе насолодитися, читаючи твори наших учасників.
Шукайте тексти за хештегом #коротко_сильно_страшно ?.
Надихайтесь, творіть і співайте оду життю?.
Переможцем конкурсу стала Христина Скидан, студентка ІІІ курсу спеціальності «Філологія (українська мова і література)» Факультету філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
Сторінка переможниці у Facebook ➡ https://www.facebook.com/profile.php?id=100059112755393
Таїна
Багато всєкого можу вам повісти про люд з нашого села, але перше мушу розказати про Анну.
То була ґаздиня на усьо село. Її фист шєнували, бо знала так їсти зварити, як ніхто.
Тий сім’я у неї файна була: вона, чоловік Петро – аптекарь, дочка Марія. За дочку казали, що то Марія Магдалина, бо така набожна була, така тиха й покірна, що любо глянути. Лиш йкась сумна дуже. Йде собі, зажурисі чимось, лиш видиш, як сльозоньки котєтьсі по щоках.
А що була файна, то й ти собі плачеш, не знаєш, йкої біди.
Була в Марії близниця Юстина, але та вмерла, як мала лиш штирнайдціть років від сухот. Відтоди пройшло два роки, але Марія ще не годна спамнітатисі.
Юстина – та любила такі їсти варити, як матір.
Вони на тому й зароблєли багацько: бо варили і в монастир чоловічий, і десь, як вісіллє у кого, і на поминки, де покличут, там ставали готувати.
Казали, що в Анни від баби-ворожки лишилисі банєки тий пательні, котрі були зашєптані, що з них їда все найдобріща. Але, то нема шо слухати, люди такі кєжко дурні тий брехливі, шо з того не дивуйтесі.
Я лиш раз, як дочку віддавали за одного приїжджого богача, просила, би Анна їсти робила на бай. Такшо тогди так гості наїлиси смачного, шо ніхто навіть не бивси (а це перший раз таке, би хлопи на вісіллю не билисі з горівки!).
То був банош, такий в’язкий, тєгучий, з бринзою з полонини, з шкварками копченими, на сметані свіженькій, я бігме такий нігде не їла добрий. Перед тим була сьорбавка з білих грибів, з цибулькою, така запашна, шо аж люди про Рождество згадали, а до неї пампушки з часничком. Були вареники, голубці, язик у сметані, вуджені ковбаси (ми лиш м’ясо дали, а вона їх файно вудила, як сама вміла), тогди, на кінец майже, ще були дві бирькі маленькі з печі, то м’ясо таке мнєконьке було, таке пахуче, що їли й ті, хто баранину в життю не пробував.
А то ще не раз, як закличе Анна до себе хлопів на клішню, бо її Петро аптеку стеріг, не мав коли косити, то хлопці фрай мали!
Вона їм дерунів нажарит, але зверхі серця курячі зі сметанкою і морквою, хліба їм спече, маслом домашнім намастит, цибульки зеленої зверхі посиплет, то вже годні були до вечора ніц не їсти.
Ше вам скажу по-секрету, шо на Рождество якось я сиділа у неї під вікном раз. Стидно мені було, страшне, але я так хтіла вивідати той рецепт її різдвяника, шо аж ми руки свербіли. Вона би так нікому не сказала, бо то її найдобріша здоба була, а так вона би й не взнала.
То я бачила, що вона на тісто дала багато масла і яєц, але тих, котрі більші і жовтіщі, би тісто було файного кольору. Вона в то тісто потом накидала вишень у свому соці, горіхів, маку, ізюму (відки вона мала той ізюм, його в селі дуже кєжко достати), а як спекла, то вже так пахло, аж мені під вікно. Вона той різдвяник зачєла поливати з маленької флєшечки весільною (то така наливка з лісових ягід), а вкінци посипала цукровов пудров.
Я потім, як взнала рецепт, то пробувала дома такє спекти, поки ніхто не видів, але воно, бігме, не таке війшло зовсім, то я й лишила пробувати.
Я тогди, ше під вікном як сиділа, то бачила, як мала Маруся вибігала плачучи з літної кухні, а за нев, пару мінут по тому, вибіг Петро. Він мене не бачив, але був дуже довольний на лице, хоч і обертавсі, чи нікого нема поблизу.
Взагалі, Петра всі знали як доброго чоловіка і файного ґаздівського сусіда. А що мав свою аптеку, то всі до него ходили за настойками від кашлю, червінки, битья серці, і такого всєкого.
У него й дома багато ліків було різних, то не раз йшли зразу до хати, би не бігти далеко.
Лиш шкода було всім, що вмер так раптово. Шкода всім, но не мені.
Вобшім, за рєдом розкажу: було то на Петра і Павла. Каждий мав празник, всі файно повбиралисі – сорочки, котрі новіщі, коралі, котрі червоніщі, фустки, котрі дорожчі. Тий йде люд до церкви. Як тепер памнітаю: служба була дуже файна! Отец всіх на кінці поблагословив, дав причастія, мированнє було, всьо, як має бути на свєта. Лиш шось у ми так млоїло, так мені було кєжко на душі, гей би шось мало статисі. Чоловік ми тогди сказав, жи би не джвинділа дурної, бо біду накличу йкусь.
Ну, він у мене такий, спокійний, не любит цих балачок дурних.
Після служби мала я бігом йти до Анни, бо, так як були сусідками, договорилися, що свєткуємо разом. А що у неї чоловік Петро, а в мене син Павло, то мали бай такий справити, що фист.
Так що я лишила своїх в хаті, би доробили всі діла, перед тим, як за стіл сідати, а сама побігла до Анни напряму, попри хвіртку. Ту стежку знали лиш ми між собою, бо так можна скоро вийти на задній двір, до грєдки.
Чим далі бігла, вірити, чи нє, тим більше чула, як мені млоїт шось.
Лиш як стала на поріг кухні, то побачила, чого мені було так недобре: на землі лежав Петро, весь зелений, рот йму відкритий, гей би шось хтів сказати, а очі склянні. Збоку стояла Анна, збирала зі столу тарелі, де було ще трохи бичачих яєць з грибами, печеної ріпи з саламахою тий кавалок свіжого огірка. Анна при тім навіть не дивилась у бік Петра, а була така спокійна, ніби лиш зі сповіді, не бачила перед себе нікого. Мені мову відобрало на пару мінут, аж тут я побачила Марію, котра весь цей час сиділа під самою пічкою. Подол її сукенки був у крові, волосся стирчєло у різні боки, а коралі порвані.
«Я взнала сьогодні рано», – спокійно сказала Анна, вирвавши мене з мого шоку.
Я тогди її питала, що вона взнала десь три рази, а закі відповідь не вчула, то й замовкла.
І тогди Марія через сльози сказала, що кров на платті – то через вітця. Казала, що він давно вже її пригледів. Як ховали Юстину, він перший раз її поцілював, а тогди просив пробачення довго і заставив мамі не казати, бо то всьо через горівку і більше він такого не зробит.
А потім, через місяць, він зачєв ходити до неї вночі, будити її і заставляв цілувати. Марія мусила се терпіти, бо інакше була бита фист. А якби сказала матері, то він би її убив.
А потім Марія сказала такє, від чого я похолола: коли Юстині було 13, Петро ходив до неї. Не витримавши сего, біднітко найшла йкісь ліки в хаті, тий почала себе труїти. Петро всім сказав, що винні сухоти, а шо він аптекар, то ніхто й не провіряв. Марусі правду сю носила в серці, як гадюку, через то й плакала.
«Так би й не взнала сего, якби не рішила йому зрані шось доброго подати у честь свята. Поки у бритванці пеклось тісто на пиріг з цитринами, рішила я на літню кухню віднести узвар, щоб студений був. Обійшла нашою стежкою тий зазирнула у вікно, бо почула, шо хтось голосит. А там цей, і Маруся моя, заплакана, гола, ноги аж сині від його рук. То я вернуласі в хату, накрила на стіл, у шухляді з ліками найшла ті, шо він казав ніколи не брати, бо вони отруйні, як не знати міри, та й полила бичачі яйця, що йому подала на снідання».
Маруся то все слухала і вже не плакала, а лиш зітхала з полегшеннім, гей би проснулась від лихого сна.
Я вже стара, нема шо втрачєти, того розказую, шо тогди сталосі, бо люди мают знати правду.
Я помогла Анні вимити миски, а потому побігла до себе до хати, сказала, що Петро атак серця дістав. Марусю ми помили, дали трохи горіховки, то вона рум’янець дістала, руки вже не тріслися, так ніхто й не взнав, крім нас, шо в той день сталось.
Через два тижні Анна забрала Марію, продала город одному приїжджому, а сама поїхала в Канаду. Я потім від когось чула, що так полюбили там її пляцки, особливо «Смерекову хату», що вона вже не бідувала і мала файний зарібок.
Отак-от, знаєш чоловіка ціле життє, а не знаєш дідька, котрий в нему жиє. А ще гірше, коли в тобі жиє страх – бо якби не страх, той дідько не мав би де так розвернутисі.