#коротко_сильно_страшно

Продовжуємо знайомство з творами переможців конкурсу малої прози “Коротко. Сильно. Страшно”.
Надихайтесь, творіть і співайте оду життю?.
Переможницею конкурсу малої прози «Коротко. Сильно. Страшно» в номінації «Жанрова оригінальність» стала Софія Федорова, учениця 9 класу ЗОШ № 3 м. Хмільник Вінницької області.
Сторінка призерки у Facebook ➡ https://www.facebook.com/sofi.fedorova.37
Останнє відлуння
Моді Лу сиділа на підлозі тісної порожньої темниці, обгорнувшись крильцями так сильно, ніби тут є хтось ще. І обіймає її. Міцно-міцно. Обіймає, зігріває і заспокоює, знаючи наперед, що це все марно. Крила смарагдовим відблиском ледве освітлювали напівтемряву в її незвичайній в’язниці, але морок вгорі розсіяти не могли. Моді відчувала, що стіни її темниці круглі, неначе опинилася вона в трубі, і хочуть затягнутися зашморгом навколо її тендітної шийки. Під гладенькою підлогою затаїлося щось чуже, рясно присмачене їдким чаклунством, і від нього навіть через настил, як від кропиви, пекло босі ступні.
Від глухих звуків, які доносилися із сусідніх застінків, було не так самотньо. Страшно, сумно, безрадісно, але не самотньо. Схлипи – це, напевно, Синьокрилка. Гімн Ранку, – складно розібрати слова, але мелодію ні з чим не сплутаєш – мабуть, співає Золотко. Прокльони й удари в стіну – це точно лютиться Рудокрилка. Окрім фей, тут був ще хтось, але здогадатися, хто саме, не виходило. Шелестіння. Потім тиша. Різке дряпання, і знову ні звуку.
Моді Лу мовчала, безмовно проклинаючи ту мить, коли продали її ім’я й висока чорна фігура, відчеканивши монетами, назвала його. Так фея стала невільницею. Їй сказали залетіти в схованку до своїх сестер із смарагдовими крилами, вона покірливо виконала. Їй сказали вилетіти звідти, покликавши за собою своїх подруг, і опуститися в круглий, як нори лугових бджіл, хід, вона не змогла не послухатися, хоч і до тремтіння боялася непроглядного мороку всередині. Їй сказали заткнутися, коли наглухо закрили темницю, а вона благала випустити, несамовито билася крильцями в темноті в дах, і Моді слухняно замовкла.
Вона знала, що більше ніколи не побачить сонця. Не поніжиться в його променях. Цілісінький день не пурхатиме із сестрами від одного тугого квіткового пуп’янка, що ось-ось має заяскравіти духмяним шовком пелюсток, до ніжної квітки, від колосочка до колосочка, поміж високих трав та соковитих ягід, над струмками і стежинами, не співатиме і не гратиме, не ховатиметься в чагарниках. Не купатися їй під літнім дощем, розбиваючи краплі на дрібні бризки. Не забиратися до ночі в тріщини старих дерев, не ховатися в кущах або високій траві… Незабаром люта смерть. Була фея, і немає її. Пропаде безслідно.
«У чому і коли провинилися феї, що ім’я їх – рідкісний товар? – думала Моді. – Ех, взнати б і зняти прокляття. Вимолити прощення. Або заплатити викуп».
Для фей ім’я – це зашморг на шиї. Суворий повідець, вільний кінець якого волочиться услід. І якщо хтось дізнається ім’я, назве його, то зможе узяти за горло і робити з феєю, що побажає. Відректися б від імені, залишитися безіменною. Але без імені ніяк. Адже все живе має ім’я. Щоб можна було покликати. Щоб можна було попросити. Щоб можна було пригадати.
Моді Лу не повне її ім’я, а так – ім’ячко, щоб подружки могли швидко покликати. «Модиція Лугретта Ранкова», погодьтесь, довго вимовляти, коли ти бешкетуєш на лузі. Раніше його коротка форма, немов пташина трель, феї подобалася. А зараз обтяжувала, неначе залишилися потворні уламки колись прекрасних крил.
Навіщо комусь здалася маленька фея? Людському оку не розгледіти маленької іскорки, вона лише кольорова тінь в строкатій палітрі на намистинках роси, на краплях дощу, на тягучій смолі і ягідному соку. Світло її крил мерехтливе. Можна лише відчути теплий подих у спекотний безвітряний день, коли гурт фей проноситься поруч.
Голосу її не почути. Він лише відлуння, та й то лише третє. Почує гучний звук фея, почекає, коли він двічі відіб’ється, тоді й вона з подружками відгукнеться, підхопить, і буде третє відлуння – слабке, далеке, але звучне і співуче.
Моді здригнулася, відвернувшись від скорботних думок: темниця гойднулася, її підняли, понесли і кудись обережно поставили. Залунали голоси. Низькі, грубі, неприємні – не розібрати слів. Потім в’язниця знов здригнулася. Її несли, хитаючи вперед-назад, довго, так що Моді стало здаватися, що ця бовтанка ніколи не припиниться. Але в’язницю помістили на рівну поверхню, і фея змогла знову сісти, спершись спиною.
Час, ніби кров з рани, витікав, забираючи життя. Моді відчувала, що кінець – страшний і болісний – близько, і знову закуталася крильми. До в’язниці хтось ішов. Кроки все ближче. Її серце завмерло, Моді хотілося крикнути, не просто крикнути, а заволати – від страху, від відчаю, але вона, як і раніше, не могла витиснути ні єдиного звуку. Пролунав тріск, який відразу змінився шипінням, і підлога під феєю затремтіла.
З коробки, залишеної на лужку поряд з будинком, залпом вилетіли сім крапок, кожна свого кольору. Вони вибухнули і розійшлися, спадаючи в протилежні сторони щільними шарами – як грозова хмара, що нависає прямо над тобою. Вже миттю в нічному безмісячному небі іскрилася соковитими фарбами веселка.
– Непогано! – задоволено сказав чоловік з коробкою сірників у руках.
Згодом, коли веселка почала гаснути і танути в пітьмі, пролунав ще один постріл, і в непроглядне нічне небо метнулася блакитна крапка, яка перетворилася на чудову істоту з великими, в блакитних прожилках крилами. Витончена фігура переливалася всіма відтінками синього, її обличчя – не інакше як детально виписаний портрет – було таке живе, таке справжнє. А в сапфірових очах застигли сльози.
Люди біля будинку захоплено зааплодували, що немало так тішило чоловіка з коробкою сірників. Коли в небі, поступово темніючи, розтанув синій силует, знову пролунав постріл, і невидимий вогняних справ майстер явив світу втілення гніву. Лють і натиск в позі рудої феї, у стиснутих кулачках, нахилі голови, скаженому погляді була така, що люди спочатку відсахнулися, подалися назад, немов їх повинні були спопелити небесним вогнем і розвіяти за вітром, щоб і сліду не залишилося. Але лице рудою феї не рухалося. Завмерло. І тепер туманний образ Рудокрилки згасав з кожною секундою.
Від третього пострілу люди, не відійшовши від пережитого переляку, здригнулися. Прямий розчерк бурштинової стріли –і на небі з’явилася золота фея. Її гордовита постава, химерний малюнок крил – коштовність, шедевр геніального ювеліра, – спрямований увись погляд і напіввідкриті губи, з яких ніби злітав тихими нотами гімн, – від них було світло, як вдень. Люди просто мовчали, не зводячи очей до тієї миті, коли малюнок перетворився на тонкі штрихи.
– Мамо, який красивий «фея-верк»! – вигукнуло маля, що стояло попереду дорослих.
– Не «фея-верк», а «фе-єр-верк», – поправила синочка мама.
– Але дуже-дуже красивий!
–На честь твого дня народження! Ти задоволений?
– Ду-же! – не відриваючи погляду від завмерлої феї, у захваті протягнув хлопчик.
З останнім пострілом у нічному небі спалахнула яскрава смарагдова крапка, тут же розрослася в контури босоногої феї, що сиділа, обійнявши себе крилами.
Гуркіт, двічі пролунавши вдалині, затих…