Продовжуємо знайомство з творами переможців конкурсу малої прози “Котротко. Сильно. Страшно”.
.
.Сторінка призерки у Facebook
https://www.facebook.com/vika.pavluk Навпроти стоїть хтось не я. Ніби портрет, а не дзеркало. Має мамині очі: коралові від сліз і прикриті від смирення. Мамин овал лиця, рихлий і глевкий, мов недопечений пляцок. Мамині похилені кутики губ, вицвілий профіль, брови-линяві-ниточки… «Те щось навпроти, ти навіть не в воду опущене – у болото, – кричало якесь демонічне з мене. – То скажи, за що тобі той гордий схил горбинки на носі? Щоб нагадував про породу гуцульську й нескорену? Яка відвойовувала право на своє тисячі років, била наглого монгола і безсовісного москаля. Рубала ненаситного ляха і червоного від крові німця. А одну себе… одну себе ніяк не переможе, не поб’є, не порубає.
Не захистить».
*
Він кличе мене зірочкою. Ходить поважно, сановитими котячими кроками. Любить часом вкусити за шию, так що слід не проходить тижні. І не дозволяє носити коротких спідниць. Коли сидить у своєму великому кріслі, водить своїми розумними очима по буквених лінях газети, випускає красиві сигаретні кільця… відчуваю його перевагу над іншими, а разом із тим – і свою. Він любить брати мене на коліна, ховаючи від усього світу. Він – моя стіна. Він – мій захисник. Він – мій Бог.
Чи казати щось про його красу? Напевно, її краще б описувати у поезіях… а я і пишу! Пишу про нього, про нас, про наше безмежне кохання та палаючу пристрасть. Особливо красивий був того Нового Року. Якраз прийшов з роботи, пітний, з брудом на обличчі, торкнувся мене своїми волосяними руками, і ніжно закричав: «Шо, Людка! Шо? Ади яка гарна!», – і ляснув по причинному місці, так що зашарілася по-дівчачому. А дивився на мене як! Як Бог! Ангел, що спустився з небес! Після того написала: Мій пітний, брудний ангел…// Бог мого серця пустоницого// Прости, що не рівня твоєму рангу// Дай лиш напитись тебе, білолицього!
Тоді ще пустив мені трохи малини з носа. Приревнував занадто… Але я винна, я завше винна перед ним і йому! Адже чи можна Бога звинуватити у чомусь? Хіба у тому, що прийняв мене, таку дурну й невдячну…
Зібралася в той вечір уся наша маленька родина. Його батьки не приїхали, ми з ними завжди на ножах, для чого нам було тієї неприязні за столом? Та й він би роздратувався, а в мене тоді синці на плечах аж пекли… Але де б то я скаржилася! Це навіть приємно, що такий чоловік має бажання виховувати мене, дурну й нерозумну, переводить на мені свій високий дух… Тільки я вирішила, краще най заживуть, бо страшно боліло, віддавало в органи… А потім – з новими силами стану йому опорою! Бо для чого іще потрібні жінки? Це мій обов’язок, мій хрест. Я повік-віки не спокутаю перед ним свої гріхи… Гріхи за Єву, свою дурну голову, лоно та негідну кров…
Пам’ятаю, наготувалася тоді, як божевільна. Сиділа на кухні з ночі до ночі… Хоча ні, брешу! З ночі до вечора, бо ще ж поприбирати треба було. І один фрагмент тоді уївся мені у злиденну голову так, що запам’ятаю його на століття! Він. Сидить у своєму великому м’якому кріслі, курить цигарку. Від нього пахне коньяком і дорогим одеколоном. Я. Заправляю свою кофтину в штани, аби не виднілися на ній потертості, і змітаю з-під його ніг недопалки та пил. Аж ось! Зустрічаюся поглядом з його глибокими очима митця і митцевого творіння водночас… мурашки по шкірі досі!
Приїхали мої. Мама привезла закрутки огірків і помідорів, тільки довелося одразу їх викинути. Він сказав, «осад підозрілий», та й «моя дурна мати не вміє нормально квасити». Хоча дива… вони ж були свіжісінькі! Але заперечити йому не зважилася. Хто я така? Хто я така? Бруд під нігтями Бога! Моє місце – кухня, а місія – мовчання.
Як сиділи за столом, встидалася своїх кровних безмежно… Говорили про базарні іграшки, про дешеве їдло, скаржилися на ціни, на владу, на здоров’я. А він сидів і усміхався, мовби цар, вищий за ці злидні на три голови. Мене аж спека брала! Яка гордість! І чим я, я, така ница, бідна, незугарна, з паскудною кров’ю і зів’ялим виглядом, заслужила – на нього?
Двері загуділи від дзвінка. Біда, як вона любить, прийшла неждано…
«Ну привіт», – сказала біда, і простягла мені величезний букет квітів. Білі, чисті троянди, так і лоскотали мені нюх, а червоні віддавали пишнотою і пристрастю… Хотілося їх взяти. Мені ніколи не дарували квітів…
«Бери, бери, це для тебе, – мучила мене біда, – пам’ятаю, що любиш троянди. А що, досі ти ще зі своїм гомодрилом? Дивися, пониклася як. Людмило, то не твій Руслан. Тікай від нього. Хоч би й до мене! Я тебе зі школи люблю… Ну що, що дивишся на мене так сумно й благально? Боїшся його? А я не боюся. І заберу тебе колись…».
Позаду стояв він. Не знаю, коли надійшов, і скільки часу слухав ті дурниці… Сказав мені піти до себе в кімнату і чекати на нього. Біда щось іще кричала мені вслід, та чи до того мені було…
Грюкнули вхідні двері. Батьки говорили про щось своє, а мені сльози за тими трояндами взялися… Почула краєм вуха, згадували про нашого діда Михайла, про його славне минуле різьбяра і собаку з лапами-тумбами. Згадували про гордість і трагедію нашої сім’ї, упівку прабабу Мариню, яка зустріла старість у Сибірі неісходимій… Згадували про загарбників, про війни, у яких померло стільки моєї крові… А мені крутилася в голові синь на маминому лагідно складеному тілі, на обличчі – тріщини й струпи у формі кулачних кісточок. Мамі теж ніколи не дарували квітів… Я одягла іще одну кофту, щоб зараз, коли він повернеться, не так боліло. Підійшла до люстра і подумалося мені, що навпроти…
Навпроти стоїть хтось не я. Ніби портрет, а не дзеркало. Має мамині очі: коралові від сліз і прикриті від смирення. Мамин овал лиця, рихлий і глевкий, мов недопечений пляцок. Мамині похилені кутики губ, вицвілий профіль, брови-линяві-ниточки… «Те щось навпроти, ти навіть не в воду опущене – у болото, – кричало якесь демонічне з мене. – То скажи, за що тобі той гордий схил горбинки на носі? Щоб нагадував про породу гуцульську й нескорену? Яка відвойовувала право на своє тисячі років, била наглого монгола і безсовісного москаля. Рубала ненаситного ляха і червоного від крові німця. А одну себе… одну себе ніяк не переможе, не поб’є, не порубає.
Не захистить.
Не захистить…»
*
На бій курантів Бог зайшов у кімнату. Виб…Вивів з мене дурні думки, розвіяв запах невірних троянд і сказав батькам їхати додому. Чула, прикрикнув на маму, коли та спитала: «А де ж Людочка?»…
*
Я довго молилася за нас, особливо за нього. Витирала кров з обличчя, дякуючи, що вона пролилася… то була кров демона. Збирала зуби з землі, благословляючи їх, – то зуби нечистого, який оскалився на мою душу і змусив мою дурну голову сумніватися у Вищому за мене…
*
Праведний біль мого тіла, здається, вщухав із шепотом молитви. А слова, які мама колись промовляла тремтливими, розбитими губами, «Ісус терпів і нам велів», додавали сили любити свого Бога ще більше і бути йому смиренною рабою.
Бо для чого ж іще – потрібні жінки?