#коротко_сильно_страшно

Чи може сніг бути шаленим? Якщо він завжди беззвучний? Якщо він сиплеться на голову як незаслужене благословення чи непомірне прокляття. А я промітаю сніг у старій татовій куртці. А я запалюю свічки о шостій ранку біля столу покійниці. У кімнаті пахне формаліном. З моїх рук ще не відмився запах мандаринок. А ще свічковий лій, пшениця на лавці, білі накидки з химерним візерунком. Якась непослідовна геометрія. Якийсь затуманений час. Так, ніби все зупинилось і чекає. Так, ніби тиша насторожено слухає моє серцебиття. Тихе, як тихий сніг. Розмірене, як мирний сніг, нечутливе, як холодний сніг, байдуже, як нетутешній сніг, сухе, як рипучий сніг.

Чому смерть у книжках і смерть у житті різна? Чому у книжках смерть якась жива, а тут – мертва? Чому у книжках емоції живуть, як люди, а в моїх ребрах глухо і пусто. А ні, не зовсім пусто. Тук-тук…тук-тук… годинник на стіні співає в унісон, дещо змінюючи склади пісеньки. Тік-так, тік-так… вогонь свічки рівний і мирний. Мене дратує ця стабільність. Воджу пальцем по вогнику, легенько дмухаю на нього, змушую танцювати. Танцювати? В кімнаті з покійницею? Він же вогник, йому можна. Спокійно. Ні, не треба спокою. Чи треба? Роздратування, що розгорнулось десь у животі й піднімалось до горла, почало влягатись хвилями. Хай буде спокій. Хай буде ссс-поо-кіі-ййй.

Я знаю, чому смерть не така, як у книжках. Я не бачила смерті. Ніхто з тих, хто дихає, не бачив смерті. Хіба тільки тінь. Я й тіні не бачила. Я бачила лише те, що залишилось після її відвідин. Холодну, до запітніння пальців холодну маску тіла. Обличчя, що зливається з кольором свічки. Пахне парафіном. Пахне порожнечою. Відчуженістю. І зимою.

Напевно, так виглядали ті, на кого глянула Медуза. Напевно, смерть чимось схожа на неї. Можливо, смерть – це та ж Медуза Горгона. Зі зміями в косах і блідим обличчям. І не потрібна їй ніяка зброя – погляду достатньо. Погляду, в якому є суть? Чи відсутність суті? А можливо, люди помирають від раптового усвідомлення суті? Якої? Не знаю, бо я ще пишу в чорну діру амбіцій і літератури оці рядки.

У кімнаті світло. За вікном не припиняється снігопад. Ранок ще такий акуратно початий і новий, що хочеться все робити ідеально. Неідеальні поки що лише мої думки, але їх можна не брати до уваги. Починаю сімнадцяту кафізму. Мій голос варіюється від крику до напівшепоту, від монотонного гомону до зворушеного моління. Я ніколи не могла надто спокійно читати «Псалтир». Ви ж знаєте, – то найпрекрасніша з написаних на цім чорно-білому світі поезій. Вогник свічки легенько блимав. Руки все ще віддавали запахом мандарин. До хати приходили люди. Вони псували своїми голосами накрохмалений ранок, питали мене про дрібниці, шукали миски для пшениці, говорили про живих і мертвих, чи то про мертвих і мертвих, чи живих і живих.

На вулиці жіноче балакання змінило ненів’язливе перемовляння чоловіків. Цигарковий дим парував під снігом, як пара над гарячим чаєм, заповзав у мої легені, спирав дихання, гірчило в горлі. З хати виносили труну. Годинник на телефоні показував 13.04, труна перехилялась в одвірках. Хтось поправляв подушку. Хвилини йшли, як діди з ціпками. Їх не вистачало, щоб заповнити мій холод і порожнечу, котра, наївшись некалорійного галасу й просторікування, вже не віддавала затишком, а просила смекти й ромашкового чаю. Ми виходили з подвір`я. Хтось кидав пшеницю – і вона потрапляла мені в комір, лишалась на волоссі, муляла в шию. Сніг танув на віях, процесія з фанвами йшла й маяла чорним, полотна повільно коливались, як верблюди, прорізаючи шляхи пустель, як сам час, що рухається, тягнучи за собою каравани хвилин і секунд. Труна йшла слідом за хоругвами, перехиляючись з боку на бік, подвоюючись в очах, покриваючись тонким шаром снігу. Хтось ніс вінки зі штучними фіалками. З пародією на фіалки. З пародією на «посмертний дарунок», з пародією на… неважливо.

Запечатували труну. Закручували гайки по боках. Спускали в яму. Вона повільно опускалась, тихо перехиляючись. Все нижче і нижче. Поки не вдарилась об чорне тіло землі. Я нарешті звільнилась від коливань. Від коливань, повільно-монотонних, з печаттю спокою й відсутністю тривоги. Отак виглядає час. Чистий і концентрований. Решта – від людей. Я ж знала, що більше не побачу людини, опущеної в мерзле тіло землі. В застигле тіло. Земля теж була трупом. Я знала, що… помилилась.  Десь збоку хтось тихо схлипував і шморгав носом. Для того щоб плакати за небіжчицею, навіть не треба знати її імені. Для того щоб не плакати за небіжчицею, не треба багато зусиль. Треба просто бути порожнім вмістилищем відсутності емоцій. Отак.

На цвинтарі росли ялини. Багато ялин. Вони утворюють надійне коло. Як сторожі. Вірні, спокійні, але байдужі. Зрештою, що є байдужість, якщо не присутність спокою? Навколо були ялини. Засипані снігом крислаті ялини. Навколо були люди. Одягнені в чорне, сіре й просто темне смертно-безсмертні люди. Я нахилилась, щоби взяти грудку землі. Мої руки без рукавиць відразу відчули холод. Грудка глухо вдарилась об кришку гробу й трохи відскочила вгору. Це точно була земля? «Там немає ні печалі, ні зітхання…» Тут затишно. От тільки холодно. Лопатами скидають мерзлу землю додолу. Лампадка то гасне, то блимає помаранчевим оком. Той вогонь трішки пахне мандаринами. Дерев’яний хрест ввігнався в землю. Біля нього лишають вінок з фіалками. Вінок зі штучними фіалками. Вінок, що має символізувати «вічну пам’ять» живих. Ялини незворушні. Вони лише дивляться. І мовчать.

Я помилялась, коли думала, що ніколи не побачу її обличчя. Вона приходить у мої сни. Вона вертається у моїх снах. А навколо надто тісно, щоб відшукати місце. Пам’ять шкребеться тихенько у двері, як вкрадливий чорний кіт. Пам’ять тихо вертає мені той непочато-початий день. Начищений білим снігом тихий, спокійний світ. Навіяних зимовим вітром галасливих людей. Навіть оту порожнечу із затишком і вогником свічок. Повертає мені. А знаєте? Сьогодні таки випав рахманний, безшумний сніг.