До Міжнародного дня рідної мови в рамках вивчення дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» (викладач – Оксана Ципердюк, доцент кафедри української мови ПНУ) студенти факультету іноземних мов у формі есею висловлюють свої міркування на тему «Іноземних мов багато, а рідна – одна».
Марія ЮРІЙЧУК, група А-14:
«Чи не кожна свідома людина прагне знати багато іноземних мов. Причин для цього в нас достатньо: порозуміння з іншими народами, розвиток, престижна робота. Та інколи в колообігу життя ми забуваємо про важливість нашої рідної мови – мови нашого серця, душі й підсвідомості.
Згідно з Біблією, під час будування Вавилонської вежі Бог наділив людей різними мовами, після чого їм було важко порозумітися. І коли ніхто не міг зрозуміти людину, знаходився хтось із такими ж словами, як у нього. Тоді всі почали шукати подібних собі за однією важливою ознакою – мовою. Саме вона й об’єднувала людей у народи. Ми можемо вивчити безліч мов і говорити ними ледь не бездоганно, проте нас ніколи не зрозуміють так, як рідною. Адже рідна мова – мова твого життя. У дитинстві мати співала тобі колискові, в юності ти пишеш вірші й зізнаєшся в першому світлому коханні, згодом учиш вимовляти слово «мама» уже своє дитинча, а в старості ти згадуєш найкращі свої часи, і все це – рідною мовою.
Коли, як не в наш час, можна зрозуміти важливість рідної мови? Коли ти переселенець за кордоном і чуєш знайомі тобі вислови, одразу відчуваєш тепло на душі, бо знаєш, що ти не один і є той, хто тебе розуміє. Коли ти військовослужбовець в оточенні чи в окопі, у момент зневіри, коли гасне найменший вогник надії, почувши рідну мову, ти розумієш, що не все втрачено, що ще є шанс на порятунок! Коли ти ховаєшся в підвалах і чуєш іноземний говір, то стараєшся поводитися якомога тихіше, бо це чужі й ніхто не знає, що вони з тобою зроблять. Але коли ти почуєш те рідне слово, то усвідомлюєш – порятунок близько. Коли ти волонтер і шукаєш якнайкращі речі для солдатів, а по той бік телефону чуєш «своїх», ти знаєш, що тобі допоможуть, бо розділяють твоє горе. Саме зараз нас і об’єднують страждання, горе, велика біда, і як ніколи – мова.
Я вважаю, що лихо, яке панує в нашій країні, ми зможемо перемогти, якщо досягнемо єдності. А мова – це найперше, що об’єднує народ. Іван Огієнко казав: “Мова – то серце народу: гине мова – гине народ”. Тепер ми розуміємо, що це справді так: як тільки загине наша мова, зникне наша єдність, а з нею – і наш народ. Тож бережімо нашу мову!».
Вікторія РЯПОВА, група А-15:
«Для мене тема рідної мови сьогодні є дуже болючою, але нереально важливою. Я приїхала зі сходу України, де більшість говорить російською, і можу сказати, що вислів “Рідна мова дається народові Богом, чужа – людьми, її приносять на вістрі ворожих списів” Василя Захарченка найточніше описує події сьогодення.
Нам із самого дитинства говорять, що знання різних мов відкриває багато дверей у житті, але я вважаю, що мова, яку зобов’язані знати всі, – рідна. Де би ти не був, ти завжди є представником своєї країни, тому мова виокремлює та ідентифікує нас як українців. Багато хто з українців зараз перебуває за кордоном і вчиться в іноземних закладах освіти, у яких першим і головним правилом є вивчити державну мову цієї країни, бо державою можна вважати тільки ту країну, у якій кожен житель володіє державною мовою. Тому мені здається дивним, що майже кожен у нашій державі знає англійську, але не знає української мови.
На мою думку, наша гордість – це краса і милозвучність української мови. Звичайно, дуже круто в наш час знати іноземні мови, бо, на жаль, це дає більші можливості отримати престижну роботу, ніж якщо ти знаєш лише українську. У наш час зростає цінність української мови. Зараз поширюється творчість українською: поети, співаки, ведучі, блогери розвивають і піднімають рівень престижності рідної мови, яка тепер звучить з усіх куточків – у кафе чи на вулиці, в інтернеті і вдома. Може, найближчим часом ми нарешті побачимо повністю українськомовну країну й почуємо рідне слово всюди, де ступимо крок».
Богуслав СІРЕНКО, група А-12:
«Людина за своє життя може вивчити не одну й не дві мови. Адже в сучасному світі, у добу інтернет-спілкування, чужі мови стають дедалі важливішими. Знання іноземної мови дозволяє людині звертатися до ширшої авдиторії, подорожувати, працювати з іноземцями та й загалом розширює її можливості. Але жодна з мов не спроможна замінити рідну, себто ту, яка закладена в крові, якою ми спілкуємося зі своїми рідними.
Мова – один із найпомітніших ідентифікаторів нації, не лише засіб для спілкування. Фактично рідна мова є культурним надбанням за віки її вжитку, яке відображає менталітет нації. Рідна мова є ключовим складником особистісного розвитку кожної людини. Вивчаючи рідну мову, дитина отримує не тільки знання про теорію мови, але й освоює нові ідеї, ознайомлюється з рідними культурними цінностями та иншими аспектами нашої національної культури. На цьому етапі мовленнєвого розвитку дитина формує своє світосприйняття, уявлення про довкілля та своє місце в ньому.
Використання однієї й тої самої, рідної мови здатне міцно єднати людей. Якщо ж із якоїсь незбагненної причини представник певної нації відмовляється від своєї рідної мови, на нього чекає відчуження від суспільства. Важливість рідної мови не переоцінити, оскільки вона є частиною того, що робить нас унікальними й відмінними від инших культур.
Знання іноземних мов може мати велике значення для успіху в житті, але в жодному разі не слід забувати про важливість рідної мови. Навіть якщо ми володіємо декількома іноземними мовами, рідна мова завжди залишатиметься для нас найважливішою. Один зі сподвижників ідеї самостійної України Микола Міхновський казав: “Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів”. Вивчення мов одвічних ворогів нашої нації є зайвим поза сферами, не пов’язаними з диверсантською та розвідувальною справою. Для дітей ворожі мови слугуватимуть лиш рупором пропаґанди біля їхніх вух. “Мова не винна”, можливо, найбільша маячня, яку здатний видати розніжений неоліберальними концепціями мозок недалекої людини. Авжеж, не кожна мова є “мовою чужинців-гнобителів”. Та навіть до вивчення нормальних мов потрібно ставитися з обережністю й безнастанно шанувати й усіляко збагачувати рідну мову».
Юліанна КОСТІВ, А-11:
«Українська мова – то мова мого серця.
Іван Франко
У світі налічують близько 7000 мов. Та чи може хоча б одна з них замінити мелодію рідної, яка звучить у думках, живе в душі та переливається на вустах? Думаю, що ні.
Рідну українську мову ми чуємо з дитинства, коли мама співає нам колискову або ж читає казку. Поступово ми вивчаємо її багатство, красу, унікальність, закохуємося все більше і розуміємо, що вона наймилозвучніша та найчарівніша у світі.
На жаль, століттями її намагалися знищити та понівечити наші вороги, тому що мова – це основа всенародної єдності, без якої не буде окремої нації та держави. Народ, який не має соборної літературної мови, політично слабкий і легко потрапляє в залежність від сильнішого сусіда. Зверну увагу на те, що з території Білорусі, де зараз панує російська, до нас часто летять ракети. Ірландську колись витіснила англійська, бо британці розуміли, що легше керувати чужим народом, якщо забрати в нього рідну мову. На згадку приходять слова ірландського письменника Томаса Девіса: “Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію, – се певніша межа і міцніша границя, ніж фортеця або річка. Втратити рідну мову і перейняти чужу – се найгірший знак підданства, се кайдани на душу. Втратити національну мову – се смерть, се значить, що ярмо вже в’їлося глибоко”.
Згадаймо постать видатного науковця, мовознавця, автора праці “Наука про рідномовні обов’язки” Івана Огієнка. У своїй роботі він указує на те, що “рідна мова – основний родючий ґрунт кожної віри. Рідна мова – шлях до Бога”. Вона настільки особлива та цінна, що веде до найсильнішого та найпрекраснішого в цьому світі – до Господа.
Насамкінець хотілося б наголосити, що важливо вивчати іноземні мови для всебічного розвитку, налагодження комунікації з представниками інших народів і, зокрема, перекладу літературних творів. Та на перше місце завжди потрібно ставити рідну мову, берегти її, розвивати, поширювати. Як казав геніальний пророк українського народу Тарас Григорович Шевченко, “і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”».
Валерія МЕРЦ, А-11:
«Народе мій, дитино ясночола,
Живи й орудуй мовами всіма,
Бо кожна мова – твого духу школа,
Твоєї правди – золота сурма.
Вклякни перед зорею світовою,
Що пломеніє наче сонця креш,
Та не молися мовою чужою,
Бо, на колінах стоячи, умреш…
Саме з цих слів світлої пам’яті Дмитра Павличка хотіла б розпочати свій роздум. Роздум про найголовніше! Мова – основний засіб передавання інформації та спілкування між людьми, і не тільки. Чому не тільки? Тому що все навколо нас звучить. Кожна матерія має вібрації, і ціле наше тіло загалом – набір звуків різної частоти. Розмовляючи своєю мовою, ми налаштовуємось на частоту вібрацій, на величезний згусток енергії (аґреґор) нашого народу й можемо живитися ним та вести енергетичний взаємообмін. Кожна буква і кожен звук має своє значення, особливу постановку м’язів під час вимови. Відповідно, коли ми не розмовляємо своєю мовою, то обміну енергіями не відбувається. Те, чого конче потребує наша душа, залишається осторонь. Ми самі цураємось ВЛАСНОЇ СИЛИ. Кожен із нас може знати хоч 10 мов, та все це буде марним та незначним, якщо ми відцураємось своєї.
Людина, що живе в державі й не знає мови, – раб власної ліні і власного маргінальства. Тільки раб не має нічого свого, тільки в рабів відібрали право бути почутим. Рабові мова не потрібна. Але згадаймо, що з моменту воплочення Слова ми не раби, а діти Божі. “Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було Бог… Слово стало Тілом і оселилося між Нами”. Ісусик народився і звільнив нас від рабства навіки. Він, будучи Словом, освятив порив до досконалости всіх народів на планеті. І кожен народ, що має своє, НІ В КОГО НЕ ВІДІБРАНЕ, має право бути почутим Богом, бо з моменту, коли Бог став Дитятком, усі ми теж замість рабів стали Дітьми Божими. Кожен із нас є Словом. Кожен має свої вібрації і свій аґреґор національного духу.
“І чужого навчатися, й свого не цуратися”. Ця заповідь Тараса Шевченка є надважливою. Бо, коли на апостолів зійшов Святий Дух, усі вони пішли проповідувати різними мовами, щоби всі народи від початків своїх змогли прийняти Слово Боже до свого серця. Тому кожен народ є народом і вирізняється з-поміж інших завдяки СВОЇЙ МОВІ, а знаючи мови інших народів, може бути почутим в усьому світі.
Наша мова унікальна. У нашій абетці є літера “щ”, що в шрифті Василя Чебаника символізує тризуб. Наша абетка єдина у світі, що має герб держави! Також унікальним є звук “ч”, що в німецькій мові пишеться “tsch”. Чотири букви позначають один звук, тоді як у нас – одна. Я говорю не про чиюсь недосконалість чи відмінність між мовами, а про те, що ми маємо найцінніший скарб.
Ми вивчаємо, удосконалюємо й пропагуємо СВОЄ та з пошани й братерства вчимо чуже, щоби бути почутими у світі та розвиватися разом з усією цивілізацією. Шануючи своє, зможемо осягнути й інше!
“Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас громада буде шанована і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не положить” (Пантелеймон Куліш)».