«Іноземних мов багато, а рідна – одна»: у рамках вивчення дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» (викладач – Оксана Ципердюк, доцент кафедри української мови) студенти факультету іноземних мов ПНУ вдосконалюють свої творчі компетенції, розвивають уміння й навички зв’язного мовлення, формують національну свідомість, що демонструють у своїх есеях, які вони підготували до Міжнародного дня рідної мови.
Марія КІСЕЛЮК, група А-11:
«Мова… Що ж то за дивна річ, яка має величезну владу у світі? Просто засіб спілкування чи щось набагато глибше? Ну й нарешті: колекціонування мов чи досконале володіння рідною? Ці та багато інших питань ставлять собі люди, щоб, урешті-решт, збагнути справжнє значення, здавалося б, такого простого слова.
Мова – це не що інше, як духовно-національний феномен. Вона є найважливішим, найбагатшим і найміцнішим зв’язком, що з’єднує покоління минуле із сучасним в одне велике історично живе ціле. Могутність мови – це духовна могутність народу. Я вважаю, що саме мова робить нас повноцінними людьми. Без неї ми глухі, незрячі, німі. Це те багатство, яке не виміряєш на вагу та не потримаєш у руках. Його просто потрібно відчути всією своєю сутністю.
У світі є безліч мов, кожна з яких неповторна та прекрасна. Сьогодні мільйони людей активно вивчають іноземні мови, які відіграють важливу роль у нашому житті. За допомоги цих знань ми розвиваємо свій інтелектуальний та культурний потенціал, відкриваємо перед собою багато перспектив та можливостей. І це все чудово, за винятком одного “але”. Усе частіше можна почути, що люди віддають перевагу мові, якою їм зручніше розмовляти, і це не обов’язково повинна бути їхня рідна мова. Часом суспільство настільки захоплюється процесом вивчення іноземних мов, що просто не звертає уваги на власну – ту, з якою кожен вийшов у цей світ; ту, яка закладена в нас генетично; ту, про яку ніколи не слід забувати.
Мова – це дім, у якому живе нація. Саме в ній відображено й зафіксовано найглибші витоки свідомості народу, його ментальність, народну мудрість і споконвічні знання. Досвід людства впродовж тисячоліть доводить, що занепад мови – це зникнення нації. Українська мова пройшла непростий шлях становлення. Протягом багатьох століть її забороняли, намагалися витіснити, а тих, хто розмовляв чи писав нею, карали. Наш народ творив мову, боровся за її збереження, як носія ідентичності. Тому сьогодні, коли в Україні триває війна, мова повинна стати нашою зброєю, інструментом зміцнення української національної свідомості та консолідації суспільства. Мова – то наше минуле, теперішнє і майбутнє!».
Анна АДАМЧУК, група А-15:
«Вітер, що був насичений морським бризом, загравав, розгойдував на собі ледь прозорий тюль. Пахощі літа танули, як цукор на призахідному сонці. Перебуваючи між сном і реальністю, я зрозумів, що знайшов спокій, моє життя підходило до кінця, нарешті я був удома на рідній мені землі! Вийшовши із стану дрімоти, вирішив згадати минуле, що з кожним роком спалахувало в моїй свідомості все частіше. Я занурювався в спогади, створивши у своїй голові власну машину часу. На тремтячих ногах ледь підвівся, узявши з полички старий альбом, звідки випала потерта, зжовкла фотографія, що віддавала запахом минулого. На ній моє дитинство, цей період для кожного є важливим, адже формується його свідомість. Так і моя – формувалась під впливом матері, її любові до мене, до рідного краю та мови. МОВА!!! Скільки барв у цьому слові!
Вона та, що захоплювала своєю милозвучністю, оригінальністю, що пахла свіжоспеченим хлібом та чистим повітрям після дощу. Любов до рідної мови текла по моїх венах завжди, вона прийшла до мене з молоком матері, з першими кроками, з моєю молодістю, яка припала на так звані дисидентські роки. Я горів ідеєю відновлення своєї країни та її національної свідомості. Моя мова стала інструментом боротьби, мої слова лягали в патріотичні гасла, я готовий був віддати життя за рідну мову та найближчих мені людей.
На жаль, часи були складні і я змушений був покинути рідну землю заради своєї сім’ї, заради своїх дітей. Переїжджав з місця на місце в пошуках безпечного життя, змінював країни, вивчав мови, спілкувався з різними цікавими людьми, проте все це було не моє, і жодний мальовничий куточок світу з його мовою не став мені рідним. Моя туга за своїми людьми та мовою була нестерпною. І хоча я перебував далеко від дому, ніколи не забував про свою мову, не цурався її, не зраджував їй, я передавав її своїм дітям: формував у них усвідомлення національної належності, купуючи книжки рідною мовою, переглядаючи фільми українською, спілкуючись нею повсякденно. Так, спілкувався вдома тільки рідною мовою, я вивчав та вдосконалював її щодня, і хоча в чужій країні це було непросто, не здавався, хотів, щоби мої діти добре нею володіли й могли гордо сказати, хто вони за національністю. Адже бути українцем – це перш за все знати, поважати й бути носієм рідної мови, вона – це твоє коріння, те, що формує твою належність до нації, а отже, і до свого серця. Мова – це душа нації, душа мого народу, моя душа. Звісно, я поважав мову країни, у якій проживав, але рідною вона мені так і не стала.
Пройшли роки, я зміг повернутися додому в рідний край, моя душа знайшла спокій в Україні, мелодійність мови бавила мій слух при кінці мого шляху. Не міг я напитися тої “чистої джерельної води”, наслухатись рідного слова! І за життя я зрозумів: де б не перебував ти, ким би ти не був, скільки статків на твоєму рахунку б не було, ти – код своє нації, ти – коліщатко у формуванні своєї національної свідомості, ти – ніхто, якщо не пам’ятаєш своєї мови, не п’єш її, як воду, не вдихаєш, як повітря. Люди повинні не покидати своєї землі, не цуратися своєї мови, бо хто ми в чужому краї – чужинці, чужі назавжди! І тільки рідною мовою ми зможемо сформувати сильну націю, незалежну країну та серед сотень мов і держав посісти власне місце у світі».
Вікторія ГЛУШАК, група А-15:
«Рідна мова – це мова, якою ви промовили свої перші слова, мова, якою розмовлятимуть ваші діти. Відомий український науковець Іван Огієнко стверджував, що рідна мова – це та, якою людина говорить перші п’ять років свого життя. Відверто кажучи, я згодна з ним. Комунікування й зростання в тому чи іншому середовищі є дуже важливим.
На мою думку, формування основних рис особистості відбувається в дитинстві. Змалечку я спілкувалася тільки українською, та до початку повномасштабного вторгнення не була повністю занурена в контекст нашого народу. Опісля вивчення певних джерел змінила свій світогляд. Розуміння ідентичності своєї нації, традицій і мовлення неабияк допомагає мені. Зараз відчуваю повноту й гармонію, бо нарешті усвідомила, хто я і ким були мої предки.
Мова є однією з ознак етносу. Навколо культури формується цивілізація, а не навпаки, це одна з головних причин, чому українці зобов’язані плекати свою мову і традиції.
Усе ж, я вважаю, не варто закриватися від зовнішнього світу у своїй “бульбашці”. “Чим більше мов ми знаємо, тим краще бачимо світ”, – це правдиві слова. Науково доведено, що люди, які знають декілька мов, мають ширше сприйняття світу, краще орієнтуються в просторі, здатні описати й бачити більше кольорів, це тільки декілька переваг вивчення іноземних мов. Урешті-решт, можливість вільної взаємодії з громадянами інших країн, своєю чергою, популяризує нашу культуру.
Підсумовуючи, скажу, що щиро рада бачити, як українська мова розвивається. Я готова робити все від мене залежне для підтримки українства. Кожен із нас творить державу, про це не можна забувати».
Вікторія ПИЛИПОВИЧ, група А-11:
«Як часто ви чуєте фразу “Знати іноземні мови – бути успішним у житті”? Мабуть, постійно, адже комунікація – це справді одна з хороших рис успішної людини. Вивчаючи інші мови, людина розширює свій світогляд, адже дізнається багато нового про традиції та звичаї різних народів. Це добра можливість подорожувати без мовних перепон та розширити своє коло спілкування. Ба більше, вивчення іноземної мови може стати відмінним тренажером для пам’яті.
На мою думку, для кожної людини своя мова – це щось особливе та неповторне. Нашою мовою є українська. Це той найрідніший та найцінніший клаптик, якому має бути місце в серці кожного. З раннього дитинства ми чуємо рідну мову від наших близьких, а потім, підростаючи, згадуємо та повторюємо ці ласкаві слова. Кажуть, мова – це душа народу. Українська мовна традиція сягає княжих далеких часів. Наші предки великими зусиллями розвивали та збагачували її, адже мова – це основа нації, народу. Створювались школи, друкарні, які видавали різні підручники, змінювалось життя людей.
Але шлях нашої мови був непростим. Було багато заборон, накладали табу на твори відомих письменників, репресували талановитих митців та намагалися позбавити народ його ж духу. Але всупереч цьому українське слово збагачувалось та відроджувалось. Іван Огієнко говорив: “Мова – то серце народу: гине мова – гине народ”. І доки народ мав свою мову, бажання боротися за неї та плекати її залишалося й надалі.
Отже, ми повинні розуміти, що належне знання рідної мови є необхідними для вивчення іноземних мов. Сьогодні, в умовах війни, дуже важливо зміцнювати, збагачувати, шанувати та вивчати нашу державну мову. Адже це великий скарб українців, з якого ми щодня черпаємо нові сили та знання».
Яна БУБНЮК, група А-11:
«Рідна мова. Така мила серцю, така ніжна. Це – загальновідома істина. Для мене мова є неоціненним скарбом народу, найголовнішим літописом його життя. З раннього дитинства мова допомагає людині пізнавати навколишній світ. Саме завдяки їй людина може стати повноцінним складником суспільства, обмінюватися своїми поглядами, висловлювати почуття, домагатися взаєморозуміння та слідувати духовним цінностям. Рідна мова не тільки сприяє психологічному розвитку людини, а й впливає на її емоційний стан. Слова, сказані людині, можуть як підняти їй настрій, так і призвести до негативних почуттів.
Ми, звісно, можемо вивчати сотні інших мов, розширювати свій світогляд, але рідна мова завжди буде в душі й серці кожного з нас. Як кажуть, іноземну мову можна вивчити за кілька років, а рідну – треба вивчати все життя. І це дійсно так, погоджуюся, що знання іноземної мови відтінює красу рідної. Ми вперше навчилися говорити, бачили усмішку мами, слухали батька та отримували емоції, які запам’ятовуються на все життя. Школа, перші друзі, перші знайомства – усього цього не було би без мови. З кожним періодом життя ми ревно вбираємо в себе найкраще від наших предків: культуру, традиції, звичаї, які так палко бентежать серце і гріють душу. Попри всілякі заборони й утиски, наші пращури зберегли їх та передали нам у спадщину. Жоден народ не може похвалитися такою дивовижною мелодійністю своєї мови. Вона дійсно гідна, щоб нею пишалися.
Безумовно, людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей і прагнень, але найкраще, найдосконаліше має володіти, звичайно, рідною мовою. Є мови більш-менш розвинені, є мови, що своїм чарівним звучанням здобули світову славу, та наймиліша й найдорожча для людини – її рідна мова. Нелегко вберегти музику рідного слова в постійному іншомовному середовищі, але це треба робити, бо це наш обов’язок перед рідною мовою. Усвідомлення своєї ідентичності, зокрема й мовної, є важливим компонентом душевної рівноваги. Саме тому завжди знаходяться ті, хто всупереч сучасним тенденціям, а то й інстинкту самозбереження підтримує і зберігає мови.
Отже, без рідної мови ніяк не можна! Ми маємо берегти нашу українську мову – цей найцінніший скарб, щоби передати його в спадок майбутнім поколінням. Це один із тих небагатьох засобів, які допомагають підтримувати єдність співгромадян країни, виховувати в них патріотизм та любов до Батьківщини, адже “українська мова – то мова мого серця” (Іван Франко)».