Шкурлей Вероніка (УМЛф-12)
Мій Шевченко
Борітеся – поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Т. Г. Шевченко
По-зимовому весняна бездонна ніч. Мороз малює чарівні візерунки, гілочки дерев укриті памороззю, а сніг під ногами рипить-рипить. Зосереджено спостерігаю за творенням природи. Мимоволі крокую… Переді мною незвідане царство, яке запрошує у свої володіння. Я хочу відгадати його таємницю. Несподівано сніжинка впала на долоню. Щось шепоче… Намагаюся зрозуміти слова, та не вдається…
Раптом на небі спалахнула зіронька; мабуть, сповістила про народження дитини. І серед міріад світил з’явилася яскрава – Шевченкова зоря… А потім буде казка дитинства. Своїми допитливими оченятами малий хлопчик хоче пізнавати світ, бажає подивитися на стовпи, що підпирають небо. А після безтурботності настануть пекельні випробування. Неначе розжарене гостре лезо вп’ялося в серце. Це гіркого болю завдала смерть любої матусі. Вона залишиться в його пам’яті, її навіки забере сира земля:
Там матір добрую мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила…
Незабаром і батька скує смерть, погасне те полум’я свічки, яке колись вольовничо палахкотіло…
Тяжкі випробування, знущання енгельгардтів, кріпацтво, ув’язнення – ось що довелося пройти мужньому Кобзареві. Він побачив жорстокість світу, бо і «правдою торгують», і людськими душами, а ціна його – дві з половиною тисячі. Звичайно, тернистий шлях обов’язково перейде в погідний, сповнений квітів, від запаху яких п’янієш та насолоджуєшся післясмаком. Карл Брюллов – ангел охоронець, який зміг захистити Шевченка.
Віхола життя кружляє по світу людської долі, плете дивне прядиво з життєвих стежин, нагороджує щасливим і гірким талантом буття. Які вони різні, оці тремтливі вогники людських душ, які вони загадкові й химерні!
Доля… Така мінлива й водночас світла. Одним стелить стежину квітами ніжними, іншим – шипами троянд. Шевченкова була мережена колючками, встелена дрібними камінцями (і великими також). Ідучи нею, шукав сяйво, яке допоможе вийти з темряви. Вона намагалася сплести сіті (дуже часто це робила), щоби поет перебував якомога довше. Нескорене бажання розірвати кайдани додавало впевненості й снаги, щоб здійснилася мрія – повернутися в Україну. Серед моря сірих думок проривається життєствердне:
Молюся! Господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!
Переді мною «Кобзар» – скарбниця мудрості й життя. Ще раз читаю послання «І мертвим, і живим, і ненародженим..», у якому Шевченко умовляє своїх земляків не шукати щастя на чужині, а повертатися до своєї хати:
В своїй хаті своя правда,
І сила, і воля.
Здаля чути голос, повний тривоги, який благає: «Єднаймося, брати». Страшні звуки долинають звідусіль. О Боже, що трапилось? Крик, відчай, острах…
Не віриться… Україну спопеляє війна… Моє серце стискається від побаченого. Стільки сліз, крику, печалі, розпачу. Палає у вогні моя держава. Але вона могутня та смілива! Крок за кроком виборює місце під сонцем, а відважні воїни захищають її та дякують Усевишньому за прожитий день. Нас не здолали, не сплюндрували, не похитнули віру в краще майбутнє. Кожного разу відлунюють слова тієї дитини – великого Пророка:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі!
Чи замислювався Шевченко, що його творчість долатиме віки і залишатиметься вічно живою? Чи знав, що слова стануть пророчими, що Україна знову виборюватиме місце під сонцем? Мабуть, усвідомлював, що так. Його слова-зернятка проросли могутньою лілеєю віри, надії та любові в серці кожного.
Пригадую, як із цікавістю (надто ще малою була) вдивлялася в розумні й водночас наповнені любов’ю очі вірменина Сергія Нігояна, який читав рядки поезії Кобзаря в Києві на Майдані Незалежності. У час війни Україна стала ідеалом міцності та незламності. Кожну секунду, хвилину, кожен день мій народ бореться за незалежність та право на життя. Я пишаюся ним!
…Ось синьо-жовтий прапор розвівається над небосхилом, огортаючи всіх та міцно-міцно тримаючи в обіймах, а кожен насолоджується світлим радісним моментом, скрізь лунає українська мова. Вітер гойдає колосся, соловейко зачаровує своїм голосом, а матуся співає колискову немовляті, у якій звучить мелодія рідного слова. Як же тепло стає! Мабуть, це і є післясмак довгоочікуваної перемоги, у яку всі щиро вірять. Молімося, щоб Господь зіслав свою ласку та сяйво благодаті на весь український народ. Вірю, що Україна переможе й постане з руїн, а слово апостола духу – Шевченка – лунатиме повсюди.
Зима… Перші сніжинки летять легко-легко. Вони кружляють у повітрі, поволі опускаються додолу. З тендітних рученяток, неначе ангелики з небес, надсилають листівки, у яких просять ніколи не опускати рук, а впевнено боротися, іти до мети.
Мовби з уст Кобзаря чую:
Борітеся – поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
